Институт Организации Времени

Ставлення до часу як до ресурсу, вживаного для вирішення економічних завдань, з необхідністю вимагає визначитися, наскільки правомірною взагалі є така постановка цього питання як наукової проблеми. Відтак виникає потреба проаналізувати, який зміст вкладається у категорії часу та ресурсу в більш загальних наукових дисциплінах і наскільки вживаною була ці проблема.

У філософії категорія часу належить до числа найважливіших, таких, що привертала увагу вчених в усі часи. В античній традиції переважало обожнення часу і, внаслідок цього, принципова його непідвладність людині. Загальновідомо, що верховним божеством еллінів був Хронос, визнаний як безперевна серіація окремих "тепер". Кожне "тепер" відразу після свого народження знищується Хроносом, але на зміну йому миттєво приходить інше. Сам Хронос однак, лишався вічним і незмінним. Сучасні дослідники античної філософії одностайно визнають першість дослідження проблеми чаасу за Платоном. У теоретичній спадщині Платона відзначають як головне його упереджено негативне ставлення до часу, зокрема судження про те, що від часу слід чекати тільки непевності, яка несе вічну загрозу рівновазі сущого та ніяк не впливає на людські долі.

Арістотель зіставляє час не з рухом, як це робить Геракліт, а з числом або мірою руху, переходу від потенціального буття до актуального. Таким чином можна стверджувати, що час у нього виступає як неодмінна умова такого переходу. Ця думка є дуже плідною для наших подальших досліджень.

Другий бік античної традиції - визнання цілісності та ділимості часу. Цей її бік виявився набагато більш плідним для наступних спроб вчених пізнати час, це надалі проявилося на рівнях як філософії, так і інших, конкретніших наукових дисциплін.

Християнська середньовічна традиція залишила нам погляди Августина Аврелія на час як на суб'єктивну категорію, що залежить тільки від сприйняття її людиною («душею»), а його сучасник Прокл, підбиваючи підсумки античної традиції, наголошував на тому, що час розвивається по колу, у якому рух поєднує початок і кінець і тому час є нескінченним.
Епоха Відродження додала філософії погляди Л.Альберті на час як на річ. Останньому, попри велику спірність його ідей, належить надзвичайно перспективне висловлювання: «Хто вміє розпоряджатися часом, той може практично все».

Нова епоха у дослідженні часу поєднана переважно з пошуками природознавців, передусім з іменем І. Ньютона. Як і його попередники, він відрізняє час абсолютний та відносний, який 'вживається у буденному житті замість істинного математичного часу". Його вчення про час віддзеркалювало загальні тогочасні погляди на світ, які пізніше були названі класичною механікою та які були подолана лише у вченні А. Ейнштейна. Його попередники Г. Лейбніц, Р.И. Бошкович, Г.А.Лоренц, Г. Мінковський, В. Паладій, А.Пуанкаре та інші' висловлювали окремі думки з приводу сутності, структури, функцій часу, які А. Ейнштейн склав у цілісну систему знань про просторово-часовий контінуум. Для нас важливим з те, що автор теорії відносності виділив як головну складову часу - подію. У дискусії з ним інтуїтивіст А. Бергсон відстоював власну думку щодо необхідності характеризувати час не тільки кількісно, але й якісно. Він же пов'язав час із свідомістю, поза якою зникає і кількість, і якість часу. Ці думки протистояли поглядам марксистів. на час, які, хоч і не створили власної розвиненої теорії, тим не менше вплинули значним чином на погляди інших вчених на цю проблематику, визначивши на багато років офіційні погляди радянської науки у цьому напрямі, передусім в СРСР та у країнах "соціалістичного табору”. Спроби ревізувати їх погляди і тим самим врятувати їх від забуття, на наш погляд, є невдалими, оскільки те, що довело свою неспроможність у соціально-історичній практиці, не може бути врятоване апостеріорним теоретизуванням.
З свого боку разом з видатними вченими природознавчих наук філософи наближалися до проблем структурування часу й визначення якісних параметрів його окремих компонентів - при цьому слід зауважити, що природознавча та філософська гілки пошуку дуже рідко перетиналися. В "Бутті та часі" М. Гайдеггер вказує на наявність традиційної філософської концепції часу, яка була започаткована Арістотелем та проіснувала, увесь час змінюючись, до Бергсона. Один з наступників та дослідників автора "Буття та часу" М.Гайдеггера Фр.-В.фон. Херрманн підкреслив, що його учитель бачив питання про сутність часу одним з п'яти основних питань філософії, поряд з питаннями про сутність буття, світу, простору, істини, а також з втіленим у фундаментально-онтологічне їх запитування фундаментально-онтологічним питанням про сутність людини. Час від часу висловлюються думки (Дж. Л. Сінг, 1959; Дж. Уитроу, 1961), що час є найфундаментальнішою з усіх категорій - що є, на нашу думку, твердженням спірним: у протиставленні часу і буття: час є, оскільки є буття, а не навпаки.

Наприкінці XX ст. у розвиток думок щодо співвіднесеності буття і часу з'явилися дуже перспективні ідеї Ф.Канарева та інших вчених щодо приниципово непорушної єдності простору, матерії та часу, що є, на нашу думку, рухом і філософської, і природознавчої думки у цілковито правильному напрямку.

Цікавими з загальнонаукових позицій є розвідки стосовно проблеми часу на теренах синергізму, зокрема, праці засновника цього наукового напряму, Нобелівського лауреата І. Пригожина, французького історика Ф. Броделя тощо. Однак тема нашого дисертаційного дослідження передбачає аналіз процесів управління, які є певним чином протилежними проблемам самоорганізації систем. Тому ми, за браком місця, обмежимо перегляд цих поглядів.

Сучасні наукові погляди на проблему підтверджують, що час є не тільки однією з найважливіших, але також однією з найширших за змістом і найскладніше структурованих категорій філософії. Протягом століть численні філософські системи викладали можливі структури часу, виходячи від різних принципів структурування. Для нас особливий інтерес представляє запропонована Д.Т. Фрейзером схема з шести стабільних рівнів матерії та відповідних і рівнів часу, названих ним рівнями темпоральності, а саме:
1. Атемпорального, або позбавленого часу, він як таки
описаний спеціальною теорією відносності. (Це спірне питання, але
в даному контексті дискусія з цим автором та іншими прибічниками
такого погляду є недоречною).
2. Прототемпорального - рівень мікросвіту, він описується
квантовою механікою.